Denník N

Психологиня, яка допомагає біженцям: Багато жінок картають себе, що поїхали. Протягом дня вони тримаються, ввечері плачуть

Natalia Zaricka. Foto - Ľudmila Kolesárová
Natalia Zaricka. Foto – Ľudmila Kolesárová

Rozhovor s psychologičkou, ktorá pomáha utečenkám z Ukrajiny, uverejňujeme aj v ukrajinskom jazyku.

                                                     Slovenskú verziu článku si môžete prečítať tu

Ще кілька тижнів тому Наталія Заріцька була провідним спеціалістом відділу психолого-методичного забезпечення в Києві. Коли почалися бомбардування міста, вона із сином три дні переховувалася в бомбосховищі. «Тоді в місті була комендантська година, продуктові магазини були закриті, тому останні два дні ми навіть не могли купити хліб», – говорить в інтерв’ю.

Коли ситуація в місті стала нестерпною, їм вдалося евакуаційним потягом виїхати на захід і добратися до Словаччини.

Сьогодні вона працює волонтером в центрі допомоги українським біженцям у місті Спішська Нова Вес. Спілкується з людьми, які приходять реєструватися чи шукати роботу, консультує їх індивідуально, а також проводить групові психологічні інтервенції. «Це переважно жінки з дітьми, які були змушені покинути Україну внаслідок війни. Наразі їм в основному потрібно впоратися зі стресом. Поки що в більшості випадків вони не потребують терапії, в основному їм потрібно вийти зі стану сильного стресу», – пояснює психологиня.

Що зараз найчастіше переживають жінки, які приїхали з України в Словаччину?

Переважна більшість відчуває безпорадність. Наша психіка влаштована так, що за певних неочікуваних подій ми відчуваємо страх, тривогу та безпорадність. Саме з цими станами їм потрібно допомогти.

Наприклад, я допомагала жінці, яка приїхала з двома маленькими дітьми з Житомира. Перші дні вона не розуміла що з нею коїться й куди повинна далі йти. Саме тоді з нею зв’язався батько, який живе в Голландії, але вони не спілкувалися більше 20 років. Запросив її разом з дітьми до себе. Втім, вона не могла визначитися.

Чому?

У неї були суперечливі почуття з цього приводу. З одного боку, вона почувалася скривдженою через те, що він покинув її в дитинстві, а з іншого боку – розуміла, що батько може допомогти. Вона відчувала сором і не знала, яким буде правильне рішення. Я працювала з нею два дні й зрештою вона змогла визначитися.

Яке прийняла рішення?

Все ж вона вирішила дати цьому шанс і поїхати до батька. Кілька днів тому написала мені, дякуючи, що я допомогла їй прийняти це рішення. У тому стані, в якому вона була, коли приїхала з України до Словаччини, їй просто не вдалося б це зробити самотужки.

Ми говорили про те, що це могло би бути батьківським внеском і можливістю компенсувати те, чого він не дав їй у дитинстві. І хоча вона з самого початку сумнівалася в цьому, тепер розуміє, що це так – з боку батька дійсно відчуває любов і повагу.

Волонтери, які сьогодні допомагають біженцям з України, кажуть, що приймати рішення з абсолютно дріб’язкових справ теж проблема для багатьох.

Це природно, тому що в стані стресу наша психіка «стискається» як пружина, і коли людина опиняється в безпеці, ця пружина поступово «розтискається». Якщо у вас також є можливість звернутися за психологічною допомогою, то ви можете впоратися з цим, і завдяки вам з цим впораються і ваші діти. Але іноді пружина залишається стиснутою, навіть коли людина вже в безпеці і в «нормальних» умовах. Психологічна допомога в таких випадках має вирішальне значення.

Фото – TASR

З якими ще проблемами ви допомогли?

Велику групу біженців мучать переважно докори сумління та почуття провини за те, що вони покинули Україну. За моїми оцінками, таких жінок найбільше. Почуття провини з’являється не відразу після відходу, зазвичай воно приходить через тиждень-два, коли вже пройшла перша фаза адаптації – у них вже є їжа, тепло, дах над головою, діти почали відвідувати дитячий садок і школу. Потім приходять докори сумління – «як ми могли піти, адже багатьом гірше, ніж нам». Ці думки можуть призвести до депресивних станів. Це означає, що навіть якщо людина в безпеці, її поглинає почуття провини, що може призвести до накопичення негативних емоцій. Вони також можуть призвести до психосоматичних проблем, таких як головний біль, розлад травлення тощо.

Що тоді допомагає?

Головне – керувати власними емоціями в такій ситуації. Треба розуміти, що якщо жінка пішла на цей крок – вирішила поїхати – вона допомогла в першу чергу своїм дітям і собі. Більшість жінок, які страждають від цього почуття провини, – матері, і як тільки їхні діти вранці йдуть до школи чи садка, жінка залишається одна, і це викликає у неї почуття провини.

Кожен воює на своєму фронті, а для мами головне бути з дитиною. I дітям найбільше потрібна мати під час війни. Їм потрібна матір, котра здатна впоратися зі своїми емоціями. Тому я завжди намагаюся пояснити жінкам, що позитивний психічний стан матері надзвичайно важливий для дитини та її психічного здоров’я.

Потрібен час, щоб змінити свій психічний стан і рухати його в позитивному напрямку. Але ми маємо дуже хороші результати, наприклад, коли жінки можуть «намалювати» свої емоції. Малювання допомагає не тільки дітям, а й дорослим. Навіть жінки, які вважали, що взагалі не вміють малювати, могли використовувати малюнки, щоби зафіксувати свої емоції – страх, агресію, ненависть. Це дуже добре відображає їхній психічний стан. Вони можуть точно назвати свої емоції і їм трохи відляже. Тоді вони краще дають собі раду.

Де шукати психологічну допомогу українською?

  • Кризова гаряча лінія (IPčko, Človek v ohrození): 0800 500 888. Лінія безкоштовна, анонімна, працює щодня з 8:00 до 20:00.
  • Лінія довіри «Nezábudka» українською мовою: 0800 222 450. Лінія безкоштовна, анонімна, доступна щодня з 13:00 до 21:00.
  • Ви можете домовитися про особисту зустріч з україномовним психологом за номером 0907 265 343. Зустріч може відбутися в Центрі психологічної підтримки в Братиславі, або (у Братиславі та її околицях) психологи також можуть прийти безпосередньо до своїх клієнтів.
  • Словацький інститут психотравматології та EMDR пропонує першу психологічну допомогу дітям та дорослим з України індивідуально або в групах http://www.emdr-sipe.sk/
  • Психологічна підтримка також доступна у великому Центрі допомоги на вулиці Боттова в Братиславі.

Більшість жінок приїжджають до Словаччини без чоловіків, які залишилися в Україні. Як жінки з цим справляються – у повністю чужому середовищі, де полишені самі на себе?

Їм дуже важко. Для більшості жінок чоловік був опорою, зараз їм цього дуже не вистачає. Вони намагаються бути на зв’язку зі своїми чоловіками, телефонують їм вечорами і, як мені розповідають, постійно плачуть. Вдень вони завжди намагаються триматися, особливо перед дітьми, але коли ввечері розмовляють з чоловіком, то вже не можуть стримати сліз. Тоді вони відкрито кажуть, що бояться, що не знають, що буде далі, як їм працювати, що робити. Дуже важко – і для одних, і для других.

Чоловіки, які залишилися або в армії, або в територіальній обороні, також потребують позитивних емоцій. Тому жінкам, з якими я розмовляю, раджу говорити чоловікам, як добре їх прийняли люди у Словаччині, як у дітей справи у школі, яких успіхів вони досягають. Коли їм потрібно поплакати, ми можемо зустрітися в жіночому колі, поговорити про те, що їх турбує, і дати вихід емоціям. Але зараз чоловіки потребують їхньої підтримки.

Багато жінок починають усвідомлювати, що зараз вони самі відповідальні за себе і своїх дітей. Це не завжди легко й не кожній це вдається. Змушені над цим працювати.

Плачуть під час цих телефонних дзвінків, бо їм боляче, тому що вони фізично не можуть бути разом?

Звичайно, їм не вистачає і фізичного контакту – не вистачає тепла і дотику. Їм вкрай важко це витримати. Тому всі з великим нетерпінням чекають перемоги України, щоб нарешті обійняти, відчути тепло коханої людини. Зараз вони переживають розлуку, але це вимушена розлука. Багато хто це дуже важко сприймає. Ми багато про це говоримо, переглядаємо фотографії на телефонах, ділимося спогадами. При цьому багато жінок згадують найприємніші моменти разом зі своїми партнерами.

Як така вимушена розлука може вплинути на стосунки?

Оскільки це розлука, спровокована війною, я думаю, що під її впливом сімейні цінності ще більше зміцнюються. Військова ситуація перевірить почуття і основні цінності, які формуються в сім’ї. Хоча зараз багато пар розділені, я бачу, наскільки у них є бажання перемогти та возз’єднатися. Їм довелося попрощатися саме зараз, щоб якнайшвидше возз’єднатися. Я бачу, що українки, які зараз у Словаччині, дуже хочуть повернутися додому. Як тільки війна закінчиться, вони хочуть повернутися в Україну до своїх партнерів.

Фото – TASR

Утім, частина біженців виїжджає зі Словаччини далі – до Західної Європи.

Так, це ще більша група біженців. Є й ті, хто ще не вирішив, їхати далі чи залишитися. Але навіть ті, хто їздив, скажімо, до Німеччини, Італії чи Чехії, зрештою повернувся. Їм там не вдалося. Я знаю інших, які думають повернутися. Минув лише місяць від початку війни, але, безперечно, було б дуже цікаво дослідити, що змушує людину йти далі на захід, як вона обирає напрямок і що потім спонукає її повернутися – чи то до Словаччини, чи до України.

Чи є жінки, з якими ви спілкуєтеся, яким нема куди йти, бо їхній будинок просто більше не існує?

У нас тут була старша пара з Ірпеня, вони мені сказали, що не знають, що сталося з їхньою хатою. Вони не можуть повернутися в Україну, бо їм просто нікуди подітися. Їхні діти вже давно живуть в Америці, але вони не можуть до них поїхати. Тому вони думали, чи залишатися в Словаччині, чи їхати кудись ще.

У нас тут багато жінок переважно з Харкова, де також зруйновано чимало будинків, але оскільки їхні чоловіки захищають місто в територіальній обороні, вони вірять, що їм буде куди повернутися.

Коли ви з ними розмовляєте, чого їм найбільше не вистачає в Словаччині?

Якраз сьогодні, розмовляючи з жінкою, ми підійшли до питання ідентичності. Коли їй довелося відповідати на запитання «Хто я?», вона спочатку сказала: «Я українка». Вона розповіла мені, що коли їй довелося вийти з дому й похапцем зібрати речі, то першою взяла вишиванку – собі та доньці.

Чому вишиванка? Що це означає для них?

Вони показують, що вони українці, що вони вільні, і хочуть це висловити зовні. Вишиванка також має захисну функцію для українців. Вишивається вручну, найчастіше хрестиком, і кожна вишивка містить символи, які передаються з покоління в покоління. Зараз багатьом жінкам за кордоном бракує відчуття приналежності. Їм ще потрібно відродити свою ідентичність. Тому, коли вони сьогодні говорять про себе, то спочатку кажуть «я українка», потім «я жінка, мама», потім робота та інші ролі. Для них українська ідентичність асоціюється з гордістю за власну країну, це дуже особливе відчуття.

Що кажуть українські біженці про те, як їх прийняли люди в Словаччині?

Багато зізнаються, що відчувають таку колосальну підтримку, яку часто не відчували навіть від рідних. Вони зустрічають тепло, добро, розуміння і це справді йде від серця. Мають відчуття, що їх тут приймають як своїх близьких, а не як гостей.

Я також можу підтвердити це на власному досвіді. Нас також прихистила словацька сім’я, і мій 16-річний син через кілька днів сказав мені: «Мамо, я ніколи не думав, що вони візьмуть нас сюди як своїх близьких». Власник будинку, з яким ми живемо, каже, що я, як їхня дочка, а мій син, як їхній онук. Ось так вони справді до нас відносяться. У мене самої батька вже немає – він помер, коли мені було 18 років, і сьогодні я повністю відчуваю, що було б, якби мої батьки були живі. Мені навіть уявляти це не потрібно – я переживаю це сьогодні.

Уявіть собі, що за один день ви втрачаєте все, що побудували у своєму житті і на що розраховували, але потім зустрінете людей, які з усіх сил намагатимуться це компенсувати. Я розумію, що це також величезний досвід для мого сина-підлітка – що це не фільм, що люди дійсно можуть бути такими хорошими. Я знаю, що це почуття на все життя.

За яких обставин ви залишили Україну?

До Словаччини ми приїхали 3 березня з Києва. За три дні до від’їзду ми провели ніч у бомбосховищі. Тоді в місті заборонили виходити, продуктові магазини були закриті, тож останні два дні ми не могли купити навіть хліб. Третій день чекали три години поспіль, а хліба не було, натомість купили сухарі.

Місяцем раніше мене прооперували з приводу гострої кишкової непрохідності, лише незадовго до початку війни зняли шви. Якби у мене було добре здоров’я, я б залишилася в Києві в територіальній обороні, але після операції я ще не могла нормально рухатися, піднімати важкі речі. Довелося дотримуватись суворої дієти, а якби мій стан погіршився, я б навіть не мала можливості піти в лікарню.

Я бачила, що мій син дуже хвилюється за мене. Я навіть не знаю, хто з нас наполіг на тому, щоб виїхати. У той же час я розмірковувала, де я могла би бути найбільш корисною. Якби я залишилася в Києві, то, напевно, сама потребувала б медичної допомоги, а тут, у Словаччині, я маю кращу можливість надавати допомогу тим, хто більше її потребує.

Зрештою, кожен зібрав по одному рюкзаку, ми покинули наш дім і пішли.

Яким був ваш шлях з Києва до Словаччини?

З Києва ми виїжджали евакуаційним потягом. Ми чекали на вокзалі годин десять, там було дуже багато людей. Люди приходили й сідали прямо на землю на платформі. У потягах до Львова, Івано-Франківська та Ужгорода було переповнено. Ми встигли сісти на потяг о сьомій вечора, у нашому купе їхало десять чоловік, два коти та один собака. Коридор також був заповнений жінками, дітьми, собаками та котами. Загалом дорога зайняла 14 годин. Тоді ми побачили в газетах, що російська ракета влучила неподалік вокзалу. Ми чекали на кордоні кілька годин, але коли ми перейшли на інший бік, словацький священник одразу взяв нас і познайомив із паном, який відвів нас до своєї родини. Ми вже місяць живемо в нього.

Чи є у вас якісь поради для словацьких сімей, які прихистили українських біженців – як до них підійти, що добре робити, а що, навпаки, краще не робити?

Найголовніше – прийняти їх такими, які вони є, і поважати їх нинішній стан. Прийняття – це основа, коли мова йде про адаптацію. Люди в Словаччині надають їм базову підтримку, на якій потім можна побудувати повноцінну адаптацію. І роблять вони це саме так, як мають – не треба їм це пояснювати чи чогось вчити. Я навіть не можу сказати, чого вони не повинні робити, бо вважаю, що вони роблять навіть більше, ніж повинні. Вони допомагають українцям з проживанням, одягом, харчуванням, допомагають знайти роботу. Я помітила, що багато українських сімей приходять до установ у супроводі своїх словацьких господарів, які запитують, цікавляться, намагаються їм у всьому допомогти. Дітей влаштовують до школи, ведуть в офіси, в магазин. Я бачу, що вони надзвичайно зацікавлені в тому, щоб українські родини в Словаччині почувалися якнайкраще. Слід також сказати, що майже всі українки шукають роботу одразу після приїзду до Словаччини. Вони дуже хочуть працювати.

Як ви думаєте, це також допомагає їм психічно, коли вони можуть зосередитися на роботі й не думати постійно про те, що відбувається вдома?

Це, безумовно, один із способів боротьби з тривогою. Але найбільше вони докладають величезних зусиль, щоб долучитися та бути корисними. Відчуття того, що можна допомогти собі та іншим, надзвичайно важливе, а також допомагає з психологічної точки зору. Природно, їм також потрібні гроші, щоб відчути більше свободи та незалежності. Все це істотно впливає на почуття власної гідності.

Українські мами запитують вас, чи варто говорити з дітьми про війну? Чи важливо, щоб ця тема вдома не була табу?

Звісно, тема непроста, але з дітьми про неї теж важливо говорити. Називати війну війною. Не приховувати від дітей те, що відбувається. Нарешті, експерти з психічного здоров’я з Ізраїлю, де війна триває майже весь час, радять говорити з дітьми на ці теми. Інакше є ризик когнітивного дисонансу – якби діти не знали, що відбувається, то не зрозуміли б, чому вони змушені були піти з дому і переїхати в іншу країну. Інше питання, звісно, як нам говорити з дітьми про війну. Але це було б окреме інтерв’ю.

Психічні проблеми в Україні ще більше стигматизуються, ніж у Словаччині. Чи не соромляться біженці з України звертатися за психологічною допомогою?

Маєте рацію, в Україні це все ще відносно стигматизована територія. Але й там останнім часом все більше людей звертаються до психологів і психотерапевтів – вони вже не сприймають це як ганьбу, як це було колись. Цьому сприяло і відділення психіатрії від психотерапії. Сьогодні багато людей розуміють різницю між роботою психіатра і психотерапевта і те, що психічно здорова людина може піти на психотерапію. Що це щось цілком нормальне.

Думаю, що після війни інтерес до психологічних служб буде ще більшим. Багато хто з них може відчувати посттравматичний стресовий розлад, тривожність або інші проблеми з психічним здоров’ям, які зараз неможливо розпізнати. Але сьогодні дуже важливо, щоб люди могли впоратися з тривогою і стресом. Про це необхідно говорити – щоб люди не вагалися звертатися за допомогою, як тільки її потребуватимуть.

Наталія Заріцька

Психолог, психотерапевт. Навчалася менеджменту в Київському державному університеті (1991-1996) та психології в Міжнародному інституті поглибленої психології (2006-2009). Також закінчила аспірантуру з психології НАНУ (2017 – 2022). Багато років працювала в кадровій сфері, але останні вісім років працює психологом. З 2019 року – начальник відділу психолого-методичного забезпечення м. Києва. З березня 2022 року працює волонтером в міжнародному штабі допомоги українським біженцям у місті Спішська Нова Вес. Вона також є членом групи українських психологів «Серце на долоні», які безкоштовно допомагають постраждалим від війни.

[Úžasný svet depresie – nevšedný pohľad na depresiu z knižnej edície Denníka N.]

Máte pripomienku alebo ste našli chybu? Prosíme, napíšte na pripomienky@dennikn.sk.

Duševné zdravie

Rozhovory

Vojna na Ukrajine

Životy žien

Українською/Po ukrajinsky

Rodina a vzťahy

Teraz najčítanejšie