Denník N

Борщ присолений слізьми у бункерi миколаївського театру

Foto - Serhij Kononeko
Foto – Serhij Kononeko

Slovenskú verziu článku si môžete prečítať tu

Бункер миколаївського театру переобладнали під малу сцену. Маленький подіум, сорок місць плюс лава збоку для тих, кому забракне стільців.

Грати саме там – це необхідність, місто досі в зоні дії ураження російськими бомбами, нещодавно одна з них впала біля театру. Вона знищила подвір’я, частину обладнання, більшість вікон на фасаді забито дерев’яними дошками. У сусідньому будинку від вибуху загинула тридцяти п’ятирічна жінка, яка «завинила» тим, що була вдома. На щастя, в театрі в цей момент не було нікого.

Фото – Міхал Кащак
Фото – Міхал Кащак

На сцені стоїть плита з великим баняком, посудина для м’яса та овочів, склянка з приправами, перев’язана стрічкою кольорів українського стягу.

Ольга Бойцова чистить картоплю ще до початку вистави, що збере аншлаг. Вона грає одна. Монодрама „Кицька на спогад про темінь“, створена у 2015 році, — це свідчення жінки з окупованого Донбасу.

На початку виступить директор театру з Херсона Олександр Книга. Там вони також грають, поки що як виняток, під сценою чи в бічному тракті прямо біля укриття. Його слова про силу мистецтва, аналог яких можна почути і в нашій країні, мають тут небачену силу. І те, що слідувало затим, стало одним із найсильніших мистецьких вражень у моєму житті.

Годинний монолог, проста сцена, виступ, що б’є в саме серце. Я розумію українську не досить добре, а тут — розумію.

Фото – Сергій Кононенко
Фото – Сергій Кононенко

Наприкінці всі стоять і всі, кого я бачу перед собою, плачуть. Включно зі мною. Я дивлюся на пана Книгу в першому ряду – він теж плаче, хоч бачив виставу не один десяток разів, був на її постановці, та й зараз їздить з нею та невеликою командою з трьох людей країною.

Несподівано він виходить на сцену з квітами. Дивно, але він дарує їх не головній героїні. Він запрошує на сцену молоду дівчину, колегу з Херсона, яка ще не повертається додому через страх бомбардування, а тому й досі живе в Миколаєві. Він вітає її з Днем народження і знову плаче, каже, що не може дочекатися, поки всі повернуться і зможуть знову вільно творити. Поки що з майже 250 колег в Херсоні залишилося сорок, одні живуть деінде, інші – в армії.

Коли Ольга починає пропонувати всім борщ, який вона варила під час виступу, мені складно навіть уявити, що я  мaю зараз їсти. Але це спрацьовує – люди виходять на мінісцену, розмовляють, їдять. Вже за мить – і я з ними.

Foto – Michal Kaščák

Миколаїв

У Миколаєві є два великих театри, обидва зі залами, що нагадують зменшену версію старого будинку Словацького Національного Театру. До 2022 року один з них ставив україномовні вистави, інший – російськомовні. Спроба вбивствами змусити людей в Україні відмовитися від батьківщини, в тому числі через неодноразову брехню про неможливість використання російської мови, призвела до того, що нині обидва театри україномовні. При цьому режисер залишився той самий, як і група. Ця зміна відбулася природним чином як спосіб впоратися з тим, що люди тут пережили і все ще переживають.

Коли ми з Олександром Книгою ввечері їдемо до готелю, то під час відносно невеликої прогулянки минаємо одну-єдину вулицю, що є моторошним доказом абсолютної жорстокості російської агресії. Розбомбили ратушу, в результаті чого загинуло 35 робітників, театр, початкову школу й університет. Символи української адміністрації, освіти та культури.

Олександр Книга

Важливість культури в Україні сприймається надзвичайно чутливо. Саме тому такі культурні центри, як уже згаданий миколаївський театр, стають об’єктом російської агресії, а знищення театру в нині окупованому Маріуполі, де діти ховалися від бомбардувань, напевно пам’ятає кожен. Не допоміг і величезний напис «ДІТИ» перед театром.

Коли росіяни зайняли Херсон, вони дуже швидко захопили легенду місцевої культури Олександра Книгу. Змушували його співпрацювати, дійшло до того, що після допиту одягли йому на голову мішок, витягли за межі будівлі й наказали рахувати до десяти. Він рахував і змирився вже з усім.

Я питаю, який театральний режисер у світі був би готовий померти, щоби не служити до зубів озброєній владі. Про скільки подібних людей зі зрівняних зі землею сіл і міст України ми ніколи не дізнаємося, бо їхня історія мала інший кінець?

Олександр вижив, йому вдалося втекти з Херсона. Проте одразу після звільнення міста він повернувся і зараз повертає до життя свій театр. Їхня «лісова сцена» по той бік ріки досі в руках окупантів.

У березні, коли ми прогулювалися з Олександром вулицями майже спорожнілого Херсона, чи не кожен з мешканців, що мав тяжкий досвід – переважно жінки – шанобливо вітався з ним, а потім запитував, коли почнуть ставити вистави. Під час зустрічі з очільником поліції Олександр розповів про боротьбу на культурному фронті. В очах хлопця у формі можна було побачити те, чого так бракує Словаччині по відношенню до мистецтва – великої поваги.

Олександр Книга, Міхал Кащак. Фото – Сергій Кононенко

Сила

Я пишу цей текст у поїзді з Києва до польського Перемишля. Повертаюся з третьої мандрівки Україною. Усі вони різні, усіх об’єднує відчуття величезної сили, яке я відчуваю як у Києві, так і в Херсоні, Львові чи Миколаєві. І неважливо, де ти є. Чи то на вулиці, чи то в метро, чи то на вокзалі, де солдат прощається з родиною з надто справжнім глибоким сумом. У потязі в ході бесіди з Ігорем, який їде на кілька днів додому з фронту. У кафе, куди заходить приятель з житлового масиву після десятиденної відпустки з Бахмута, щоб приєднатися до бармена в приємній метушні. Або на концерті в київському клубі над містом.

Сила величезна, і в цьому є щось заразливе. Я приїжджаю сюди, щоби насправді працювати, але я також приїжджаю сюди за цією дозою безпрецедентної сили. Як тимчасовий спостерігач, я зворушений моментами, які сприймаються тут як щоденна частина життя. Коли в перерві між концертами перед клубом починають співати, я намагаюся приховати свої емоції. Для інших ця досить непересічна річ є очевидністю. Ця самоочевидна внутрішня сила та приналежність, безумовно, однаково проявляється в окопах на фронті.

Сирени

Звук сповіщення про бомбардування, який колись у Словаччині звучав як «випробування сирени», я пережив тут багато разів. Вулична метушня у Києві чи Львові триває без видимої реакції. Навіть мій друг Влад уже не спускається у сховище, найкраще в коридор своєї квартири, де теж спить, коли є загроза авіанальоту.

Коли в Миколаєві ввімкнули сирени, і я стояв на укріпленому мосту через річку, мені не було байдуже. Бо насправді, ви нічого не вдієте, хіба що сподіватися… але сподіватися на що? Ті бомби десь впадуть, і всі сподіваються, що це буде не там, де вони зараз.

Я усвідомив, що в Херсоні жодного разу не чув сирен – але я постійно чув, як падають бомби, навіть зараз, коли життя помітно повертається в місто. Почали курсувати тролейбуси, пан Книга радісно повідомив, що світлофори запрацювали. Одного разу, стоячи перед херсонським театром, я налічив одинадцять вибухів під час однієї сигарети. Більше я не лічив.

Кожного разу, коли їду з Херсона, я думаю про тих, хто там живе. Наприклад, мама Діани з «Music Export Ukraine», яка надіслала їй смаколики на Великдень, але при цьому переконливо просила не їхати до неї у Херсон.

Брат Владко

Ми знайомі з Владом Яремчуком багато років. Його фестиваль і наш відбуваються в один і той самий вихідний. Ми завжди думали, що залишимося друзями, які ніколи не матимуть змоги відвідати фестивалі один одного. Але Влад уже побував на фестивалі «Pohod». Під час війни такий фестиваль, як його «Атлас», не може відбуватися.

Культурні заходи сяк-так працюють, окрім нічної комендантської години, яка різниться від міста до міста, свою роль також відіграє зобов’язання мати притулок на доступній відстані для всіх учасників. Більшість концертів є одним із способів підтримати людей, які постраждали від війни. Мистецькі асоціації створювалися не як лобістські організації, щоб підтримувати себе, а як інструмент допомоги іншим. Такою є ініціатива «Music Saves Ukraine», до складу якої входить чимало чудових людей, таких як Маруся (ніколи не забуду, як дорогою до Херсона, проходячи окопи, вона показала мені відеопривітання свого батька з фронту), Оленка, Женя та Влад.

Нещодавно в Україні вибухнув скандал – двоє митців ошукали систему дозволів на виїзд у справі про мистецьке представництво. Один в Туреччині дав інтерв’ю, що він не баран і нікуди не збирається повертатися, інший, замість згаданої країни, поїхав до Москви. Подібних випадків, звичайно, є чимало, але ці двоє вирішили, що для українських артистів-чоловіків все можна, але тепер йдуть нові реєстрації, і процес став набагато складнішим. Багато гуртів скасовують концерти, постраждав від цього і Владо – він мав бути гостем фестивалю «Sharp» в Братиславі, але, на жаль, нікуди поїхати не зможе. Як і решта чоловіків, може у будь-який час бути призваним.

Влад Яремчук з Міхалом Кащаком на Pohoda 2022. Фото – Naďa Koščíková

Я живу у Влада, коли буваю в Києві. В ліфті, дорогою на шостий поверх, мене завжди цікавить маленька каструлька і коробка з водою, серветками і якимись цукерками. На ній напис «На випадок застрягання в ліфті». Уважність, але й неминучість в одній коробці…

Я сплю в коридорі, на дивані, де він ночував під час авіаударів. Ми довго розмовляємо на його кухні, регулярно порушуємо обіцянку рано лягти спати. Йому 26 років, але я часто відчуваю, ніби хтось змінив наш вік. Влад настільки подорослішав, що я часто слухаю його з трепетом. І саме в його будинку вчора, напередодні написання цього тексту, я як один із учасників «Music Saves Ukraine», передав йому гроші, які були частиною премії фонду бaнку Tatra Banka. Коли я дізнався, як материнська компанія Tatra Banka необачно веде бізнес у Росії, вказавши як «пом’якшувальну обставину» те, що вона «розглядає» свою діяльність після більш ніж року вбивств, я не зміг залишити приз. Я впевнений, що гроші знаходяться у надійних руках.

Нормальність

Мені не подобається слово «нормальний» з часів нормалізації, як комуністи називали приниження власної країни та примирення з російською окупацією Чехословаччини. Якщо я читаю, що світ повертається до «нормальних» колій у багатьох містах України, мені здається, що це дуже контрастує з тим, що я відчуваю тут.

Рішучість, сила та мужність, з якими тутешні люди борються з війною, не є «нормальними». Лише ця подорож потягом тому підтвердження – на кожній зупинці є прощання, про які ми, на щастя, не здогадуємося. Нещодавно молода глуха пара сідала на вокзалі у Львові. Цікаво, як вони реагують на сирени, які сповіщають про жорстокість російської агресії.

Майже кожну родину торкнулося лихоліття війни. Проте стільки приналежності та людської гідності я не відчував більше ніде у світі.

Хотілося б, щоб ми припинили «нормальний» підхід до цієї країни. Я б хотів, щоб ми забули про численні формальності та безглузді промови, якими ми формуємо наші стосунки з місцевим населенням. Ми не повинні дозволити, щоб Словаччину контролювали «нормалізовані» люди, яким навіть не вистачає справедливості, емпатії чи людяності, щоб відрізнити жертву від нападника.

Я вірю, що Україна і в майбутньому після перемоги залишиться ненормальною країною в найкращому розумінні цього слова. Ми можемо бути вдячні, що маємо таких чудових і надихаючих сусідів. Вони заслуговують захоплення, поваги та підтримки.

Máte pripomienku alebo ste našli chybu? Prosíme, napíšte na [email protected].

Vojna na Ukrajine

Українською/Po ukrajinsky

Svet

Teraz najčítanejšie