Denník N

Добре бути на правильному боці історії. Репортаж з поїздки машин швидкої допомоги в Україну

Боєць за Україну зі Словаччини Робо переймає машину швидкої допомоги, призначену для його міжнародного підрозділу. Фото N – Габріель Кухта
Боєць за Україну зі Словаччини Робо переймає машину швидкої допомоги, призначену для його міжнародного підрозділу. Фото N – Габріель Кухта

Slovenská verzia článku.

«Its good to be on the right side of history», – сказав Mailman, медик LSSG, Legionnaires Special Service Group, про те, що привело його воювати в Україну з рідного Техасу. Кивають головами також інші хлопці з їхнього міжнародного підрозділу – командир зі Шрі-Ланки, «Дантист», ще один волонтер із Техасу, Денні та Робо зі Словаччини.

Стоїмо на в’їзді до Краматорська з боку передової, приблизно за 30 кілометрів. Передаємо підрозділу одну із машин швидкої допомоги, на котру зібрали кошти відвідувачі фестивалю «Pohoda 2023». Хотів би я, щоб всі бачили вираз обличчя Mailmana, коли він відкрив багажник машини швидкої допомоги і знайшов там базове обладнання. Людина, чия робота полягає в тому, щоб рятувати життя і яка бачила жахи війни власними очима, вигукнула з повним ентузіазмом «Yes, baby!» Він був настільки радісний, неначе отримав найбільший скарб у світі. У ньому було стільки щирої вдячності, що сама по собі ця хвилина може бути достатньою нагородою для всіх тих, хто зробив внесок у забезпечення машинами швидкої допомоги.

Міхал Кащак їде з каретою швидкої допомоги до Краматорська. Фото N – Володимир Шимічек
Владо Шимічек і дві машини швидкої допомоги в одному кадрі. Фото N – Володимир Шимічек

Владо, Ґабо, Мірек, Павол, Томаш і Юрай

Проект збору на машини швидкої допомоги розробив фотокореспондент Denníka N Владо Шімічек. Владо їздив в Україну ще до війни, також у подорожі, згодом вже був фотографом під час Помаранчевої революції.

У день початку повномаштабного вторгнення він разом із Мірком Тодом був в дорозі до Донбасу. Повернулися до Києва, з якого вже виїхало кілька посольств, до міста, на підступах до якого вже стояли російські війська. Вони пробули в Києві два тижні, перші два тижні російської агресії проти їхнього і нашого сусіда. Згодом він повертався туди багато разів, що навіть не злічити. Його фотографії є ​​демонструванням спустошення цією жорстокою війни.

Коли я запитав його та його колегу Ґабріеля Кухти під час поїздки на схід України, куди можуть потрапити військові репортери, вони розповіли про бруд і пісок, який під час вибухів на них падав. Говорили про це з повагою та смиренням до подій, які відбуваються, не підкреслюючи своєї мужності.

Саме під час одного із звітів, Владо пережив ситуацію, коли підрозділ втратив машину швидкої. Так і виникла ідея – почати їх ввозити в Україну. Він звернувся до п’ятьох своїх колег – вищезгаданих Міркa Тоди, Ґаба Кухти, Юрая Мравца, Павла Пекарчика та Томаша Бенедіковича. Деякий час вони сперечалися, чи не переходять вони якусь уявну межу між журналістикою та активізмом. Перемогло те, що в даному випадку межа між добром і злом абсолютно очевидна. І тому, окрім своєї роботи, вони почали відправляти в Україну машини швидкої допомоги та медичне приладдя. Загалом завдяки збору, за відносно короткий час, вдалося зібрати кошти на 13 автомобілів, 11 карет швидкої допомоги та два позашляховики.

З Владом я познайомився ближче, коли ми їздили грати до Києва з нашою групою «Без ладу та складу» (Bez ladu a skladu). Коли він розповів мені про збір, мене захопила його ідея і я одразу запропонував продовжити її на фестивалі «Pohoda». Метою було зібратися на одну швидку, але в ході збору назбиралось на майже три. На фестивалі даний збір заохочував людей з України взяти у ньому участь.

На передову машини швидкої допомоги повинні йти модифіковані під камуфляж, так як після понад 500 днів терору, є сумніви, що російські солдати дотримуються певних правил і не ціляться в машини швидкої допомоги. Таким чином пофарбовані машини отримують чорну матову фарбу. Всі емблеми закриті та залишилося лише два серця, намальовані під маяками. Намальовали їх туди Джулія та Еліза – двоє дітей з Парижа, зі своєю матір’ю Євою. Коли я дав їм знати навіщо це, вони були зворушені. Це мене не здивувало. Коли я показав їх чотирьом чоловікам, які воюють на передовій, вони були, можливо, ще більше зворушені. Маленький жест, який зміг розчулити людей, які щоденно переживають жахіття війни.

Швидка розмальована на фестивалі «Pohoda», а друга вже чорною фарбою. Фото N – Володимир Шимічек
Міхал Кащак. Фото N – Володимир Шимічек

Міша, Славік, Юрій, Сергій, Зоряна та Христина

Ми вирушили в Україну 19 липня ввечері середи, в мій перший вільний день після завершення фестивалю «Pohoda». Ми прямуємо до Ужгорода, куди в ніч із вівторка на середу після кількох спроб дивом доправили обидві машини швидкої допомоги та поліції не сподобалося, що їхні яскраві кольори не відповідають опису в технічній інструкції. Ще вночі місцеві замалювали чорною фарбою одну з машин швидкої допомоги. Ми йдемо втрьох – Владо, Ґабо і я.

До Ужгорода прибудемо вночі, а рано вранці зустрінемо місцевого активіста та баптиста Мішу. Він є першим із чудових людей, яких ми зустрінемо в цій подорожі. Мережа волонтерів в Україні пов’язана між собою безпрецедентним чином, саме це стане ключовим під час поїздки. Забираємо машини і рушаємо в напрямку Києва.

Під час подорожі до нас приєднується Славік, хлопець з вічно гарним настроєм і незліченними контактами. Він живе то в Братиславі, то в Києві, а у Словаччині тісно співпрацює з Юрієм та Сергієм з організації All4Ukraine, які допомагають у проекті збору на машини швидкої допомоги. А окрім цього, вони вже завезли в Україну ще сотні таких машин та величезну кількість матеріалів.

Фото N – Володимир Шимічек

Перед північчю, коли починається комендантська година, ми приїжджаємо до Києва. Нас привітали сирени і вид на порожнє місто, тероризоване чи не щовечора російськими атаками. Ніч цього разу була спокійною, настільки спокійною, якою вона може бути під час жорстокої війни проти всіх людей в Україні, де не знаєш, куди наступного разу поцілиться російський агресор.

Mailman, Дантист, Денні та Робо

Одну з машин швидкої допомоги залишаємо в Києві, де її приведуть до ладу і відправлять туди, куди потрібно. Вирушили в напрямку Краматорська – через Харків, Ізюм і Слов’янськ.

Чим ближче ми до фронту, тим більше блокпостів проїжджаємо, цивільних машин все менше а військових – більше. Ми проїжджaємо окуповані російською армією території, минаємо зруйновані будинки в Ізюмі, розбомблені цілі села в мальовничій країні, а вздовж дороги досі стоїть знищена російська техніка.

На південний край Краматорська прибудемо близько сьомої години вечора. Краматорськ пережив один із найжорстокіших обстрілів мирного населення в Україні, під час ракетного обстрілу вокзалу там загинуло шістдесят людей, які тікали від війни.

Зараз чекаємо людей з міжнародної групи спецобслуговування легіонерів. Коли вони прибудуть, почнеться найзворушливіший момент усієї подорожі. Командир Дантист, вічно усміхнений хлопець зі Шрі-Ланки, американець Денні мало говорить, проте його рукостискання тим сильніше. Медик Mailman з Техасу – саме така людина, яку хочеться мати за друга, про силу його виживання на цій війні свідчать його татуювання кирилицею «МИ НЕ ЗАБУДЕМО», «МИ НЕ ПРОБАЧИМ» і «СМЕРТЬ ВОРОГАМ».

Робо зі Словаччини. Фото N – Ґабріель Кухта
Mailman радий отримати швидку допомогу для свого міжнародного підрозділу. Фото N – Ґабріель Кухта

Робо зі Словаччини – зовсім не типовий солдат. Він називає себе вегетаріанцем, ЛГБТІ+ активістом і пацифістом, який не міг дивитися на звірства російських військ і пішов на фронт у квітні 2022 року, тобто лише через два місяці після початку вторгнення, а все ще є там. На моє запитання, скільки людей у ​​їхньому підрозділі, він відповідає, що зараз замало, тому що багато людей загинуло або поранено і вони зараз чекають на підкріплення. Відразу видно, що Робo має велику душу – незважаючи на місце і ситуацію, про яку ми говоримо, він все ще в хорошому настрої. Я впевнений, що кожна мить життя безмежно ним цінується.

Цим чотирьом неймовірно сердечним, вдячним і позитивно мислячим людям ми і передаємо машини швидкої допомоги. Ми зворушені незліченною кількістю подяк, але цe ми повинні подякувати їм за боротьбу за нашу свободу. Кожного разу вони з гордістю дарують нам прапор свого підрозділу, Робо навіть знімає свій військовий знак і вручає нам з Владом.

Mailman постійно розповідає, скільки життів може врятувати така «дрібниця», що це саме те, що їм потрібно. І що карета швидкої з «Pohoda» рятуватиме життя не лише їхньому підрозділу, а й іншим. Я вірю, що кожен, хто зробив внесок у збір машин швидкої допомоги, відчує гордість за те, що ми разом робимо.

Приблизно через годину, яка є однією з найемоційніших у моєму житті, ми розходимося – вони їдуть на фронт, ми їдемо до Харкова ночувати.

Міжнародний підрозділ дарує свій прапор. Фото N – Ґабріель Кухта
Robo зі Словаччини отримує ключі та техпаспорт від швидкої допомоги. Фото N – Ґабріель Кухта

В’ячеслав, Діма та Борис

Славік їде щонайшвидше по дорозі до Харкова, адже до дев’ятої, коли почнеться комендантська година, треба виїхати з Донецької області.

Одразу за межею району на нашій машині перегорає зчеплення. Вночі ми вирішили залишитись наніч на узбіччі дороги, неподалік від місць, де точаться бої. На щастя, ми недалеко від наступного блокпосту, тому будемо туди штовхати машину. Владо дзвонить Дімі, ще одному з друзів активістів, щоб він прийшов і забрав нас. Проте через деякий час місцеві бійці разом зі Славіком організовують нам ще одне буксирування – до своєї машини нас причіпляє військовослужбовець легендарної 95-ї житомирської бригади, В’ячеслав. Це одна з найпрестижніших бригад в Україні, по дорозі ми бачили багато їхніх прапорів дорогою між Харковом та Краматорськом.

В’ячеслав приємний кремезний хлопець, надзвичайно чуйний та доброзичливий. На півдорозі нас проводить Діма зі своїми подругами та друзями. Велика кількість рукостискань, обіймів, вдячностей.

Вночі ми приїжджаємо до Харкова, ще одного з міст, яке пережило і переживає жорстокість війни майже щодня, з лютого 2022 року. Наступного ранку Славік зателефонувів Борису, командиру однієї з частин у Харкові, і той вранці привіз нам військову машину, на якій ми поїхали далі, але та, на якій ми їхали залишиться в строю.

Борис — молодий худорлявий чоловік років тридцяти з чимось, який нещодавно зазнав ракетного обстрілу їхньої бази. Наскільки охоче і швидко він допоміг із такою «банальністю», як машина для чотирьох людей, які потребувалі доїхати додому, не може не викликати захоплення, а також його рішучість і гарний настрій.

Влад, Діана та Оленка

Виїжджаємо з Харкова опівдні в напрямку Києва. Ми повечеряли у Влада з „Music Saves Ukraine“, в квартирі, де я проводжу час, коли я в Києві. Влад не може нікуди виїздити, адже він у такому віці, коли його можуть будь-коли призвати.

Зовсім поруч його дівчина Діана з Маріуполя, де її батьки жили під російською окупацією. Ми почули багато історій про розділення сім’ї, це є ще одним із жахів цієї війни.

Також приїде Оленка, яка зазвичай їздила з „Music Saves Ukraine“ після літніх фестивалів у Європі. Нещодавно в її квартиру, в центрі міста, влучила ракета, на щастя, вони з хлопцем Андрієм їхали тоді до батьків. Поверх над нею був повністю зруйнований, як і її квартира, де ми колись обідали на роботі. Наразі, вона не отримала навіть своїх речей і чекає, чи зможе колись повернутися до квартири.

О десятій годині вечора виїжджаємо до Рівного, де будемо ночувати, наступного дня через Ужгород їдемо додому.

Барбора, Ондро, Моніка, Домініка, Владо, Паула, Йожко, Ґабко, Сосо та Йожо

Ми проїхали понад чотири тисячі кілометрів, під час яких ми з Владом Шимічеком, Ґабріелем «Арчі» Кухтою подружилися. Ми говорили один одному те, що говориться лише найближчим людям. Владо та Ґабо продовжуватимуть повертатися в Україну як фотокореспонденти. Ми відразу домовилися, що на гроші, які залишилися зі збору з «Pohoda», спробуємо купити ще одну машину швидкої і восени відправимо її на схід України.

Якби мені довелося описати всю подорож одним словом, це була б сила. Сила боротись за правду, сила дружби та приналежності, сила свободи.

Ті, хто підтримав збір на «Pohoda», могли долучитися до перефарбування машин швидкої допомоги. Фото – Пало Пекарчик
Фото – Пало Пекарчик

Я пишаюся тим, що відвідувачі «Pohoda» беруть участь у порятунку життів людей в Україні, а також тими людьми з команди «Pohoda», які були названі вище, за їх відданість, участь та підтримку. Я бачу ці два серця під маяками нашої тепер чорної машини швидкої допомоги, і я вірю, що Mailman, Дантист, Денні, Робо та їхні товариші, будуть добре служити, і що всі вони повернуться додому живими й неушкодженими після війни.

Коли я думаю про те, навіщо ми все це робимо, у моїй голові лунають слова медика Mailmana, які набирають актуальності в Словаччині та в контексті майбутніх виборів – добре бути на правильному боці історії. Дякую всім, хто за цим стоїть.

Máte pripomienku alebo ste našli chybu? Prosíme, napíšte na [email protected].

Vojna na Ukrajine

Українською/Po ukrajinsky

Slovensko, Svet

Teraz najčítanejšie